|
Калина
Ось уже й не плаче за мною калина… У далеких світах я її залишив, залишив, неначе якусь провину свою… Я любив її червоні спомини на світанні, неначе росинку в засіяному лані бажання, неначе ген життя, там, під небесами, там, під небесами, – де веселка причащала медовими устами, немов тая панночка, що пантрувалася моїми осиротілими кроками в забуття. Забуття увійшло в мою душу, наче спалах зорі на світанні – полином і чебрецем. Але тоді я ще не знав, що її червоні китиці, що так грайливо зваблювали усе птаство, зможуть пережитися. Пережитися часом, переказуватися вустами, перекидатися вітром, перекорюватися долею, перековуватися волею, перемагатися життям, переливатися щастям, переліковуватися надією, переломлюватися бажанням, перекопуватися споминами, перенаповнятися хвилюваннями, перенапружуватися чеканнями, перепалюватися мріями, пересвідчуватися зорями… Чому ж ми соромимося нашого забуття, ховаємося від нього, не признаємося у своїх переживаннях? Ми уже не віримо в радість небесну і навіть не сумуємо за небом, але радість земна, калинова, все ще залишається з нами… Народження і смерть мають одне походження, у них одна мати – природа. Забуття і пам’ять мають також одне походження, у них одна мати – людина. Жінка і чоловік також мають одне походження, у них одна мати – кохання. Ще поки можете, ще поки хочете, ще поки мрієте, ще поки пам’ятаєте, – посадіть калину… Чому уже не плаче калина за мною?…
Ладо Орій Мова душі [Текст>: проза укр. та англ. мовами / Ладо Орій. – Житомир: Вид. О.О. Євенок, 2019. – 100 с. : іл. ISBN 978-966-995-050-5
ph: Ivan Kankin
Причасти мене божа веселко так, раннім дощем
Квіт калини притулю до серця, зігрію розлуку
Вже не плаче за мною - в душі затамовує щем
Одинока, зітхає, прийнявши незвідану муку.
Полином, забуття, увірвалось у місячний рай
Чебрецем й гіркотою налите у сонячних вінцях
Озовуся у снах, віщих снах... пам‘ятай, пам’ятай
На хмаринках прилину до тебе - скуйовджених вівцях.
Притулюся у часі, де словом змалюю думки
Перепишу казки, в них дитям доторкатиму віття
Над тобою, калино, розлию пахучі струмки
Насолоду зіп’ю, обійнявши розхристане віття.
В нім вся віра й любов та людська замаЄна надія
Всі бажання вітрів на вустах світлих, зболених доль
Поцілунком нап’юсь, в забуття не впущу твоі мрії
Не одну ще з тобою, калино, зіграємо роль.
Ти живи, я ж повернусь до тебе в магічних світанках
В дивних снах й наяву обійматиму паростків крик
Хай заквітнуть у тобі далекі заплакані ранки
Я ж до серця пригорну всі грона - калиновий лик...
ID:
898970
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.12.2020 10:28:55
© дата внесення змiн: 23.12.2020 10:30:34
автор: Леся Утриско
Вкажіть причину вашої скарги
|
