Скоро і слова від Вас не отримаю.
В лютому сніг не випав. Не холодно.
Той голий пейзаж за тонкою шибою –
Описати не хочу, не стану, не здужаю,
Як в приклад поети Озерної школи.
Що ви…
Скороминучі страждання Вертера.
Не знаєте хто це? Нічого. Завбачливо
І в двадцять першім сонеті Шекспіра –
Все сказано, списано, – та прошу пробачення:
За слова, за любов, за надію, віру і за що там іще?!
За те що в тобі відшукав призначення
І те, що у ньому не було міри,
Чи більш поетично сказати б – талії.
Скоро скінчиться бій колісницями.
Ти не повіриш, на цьому проміжку,
Я більше прив’язаний серцем до місяця
Був, а від нього скаженим стаєш та стривоженим.
Можливо тому, що нічим не вражений,
Можливо тому, що не можеш зважитись
І полюбити себе самого.
Тому так важливо було Вас побачити.
А зараз читаю Фредеріка Массона.
Спитаєте для чого? Ах, а ще Соломею.
Згідний – безсоння. Тільки сьогодні
Я Вас побачив. Ну, що ж, але…
Я б не хотів шукати причини.
Які тут причини в читанні книг – звичка?
Я б розміняв на розмову з Вами:
Жозефіну, Тетрарха та, мабуть і сирійця.
А поки – читаю
В той час, коли
Ви мовчите.
Що ж, нехай.
Так пишеться книга,
Яку ще не знають.
Але словами:
Опівніч! (тривога!)
Дописую лист.
P.S.
До завтра кохана,
До завтра.
До завтра,
До завтра,
До завтра,
Або до колись.
