Полиш, не рухай цвіль душі.
Освятить втома наш відхід і знівечений час
Зіб’ється з ходу, а по нім
Усохнуть оболоки і небо скам’яніє у канвас.
А ми, уже давно достиглі, наші душі перезрілі,
Засіємо ту твердь,
Щоб поночі холодним світлом наповняти хвилі,
Що змиють спогади по нас.
Потім зійде вода
І тріщин нескінченна рана оповиє спустошену місцину.
Але усе загоїться, єство візьметься купи
І рушить в нову путь із невгамовним часу плином.
Світило відродиться, обдарує життєдайним жаром.
Із мороку проступлять кольори,
А з ними звеселиться небосхилу криця знову хмарна.
Возрадуємся в спогляданні й ми.
І встануть трави по плече,
В них зарясняться голоси німої до того землі.
Їй розітне Господь нутро
І рине у простори новий люд, похрещений в її крові.
Зайдуться клопотом, зростуть народи в своїй силі
За клопотом припнеться втома
І зацвітуть вони, як ми колись, багрянцем цвілі
І прийде їхній час по тому.
