Присвячую тітці Козир (Сороковій) Антоніні Степанівні.
Прожито не один, не два, не три –
Вісімдесят чотири довгих роки –
Життєві гнули теж не раз вітри,
Та не було жалю за тим, що «доки?»
Вона жила, жила, як всі жінки:
Дитинство кров’ю Вітчизняна вмила,
Потрібні їй були іще ляльки –
Вона ж немов доросла, вже томилась.
Вставала до ранкової зорі,
Купала ноги в росах, у холодних,
Переступала й фермівський поріг
І вишивала маки на полотнах.
Її кохання в зародку згнило
Від сліз за тим, хто воював на фронті.
Багато не вернулось їх в село –
Лишилися на згадку тільки фота…
Не стрілась й доля… Й діток Бог не дав.
Робота й наспіх зібрана вечеря…
Ніхто її й про справи не питав.
Жила як всі, у хаті ( не в печері ж).
Життя пробігло, ніби по стерні:
І ноги накололо, й душу жінці,
Коли вже зовсім стане сутеніть,
Вона – з Шевченком, при вечірній свічці.
І вириваються, аж просяться думки:
Ізвідки жінка позичала сили,
Адже їй жереб випав нелегкий?
«Підтримки в Бога й Кобзаря просила,» –
Промовить так і знову вишива,
Примружуючи півсліпі вже очі…
З такими Україна ще жива!
Ці іншої ніколи не захочуть…
20.10.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
