Минулих днів відлуння з пам`яті черпну,
Та намагатимусь їх з римою здружити…
Якщо сюжет цікавим буде ще комусь,
Я лиш радітиму, що в змозі щось творити.
Не вперше вирветься на волю в грішний світ,
Розхристаної рими відголосок тихий
І затремтить десь між рядками голос мій,
В словах шукаючи розкоханої втіхи.
Знов на шматочки нарізатиму слова,
Поклавши свіжим хлібом перед вами душу,
Хай хтось скуштує скибку…Ні, то не біда,
Я щирим словом тишу більше не порушу.
О, скільки раз моє перо валилось з рук,
Та піднімав його і очищав від бруду…
Від бруду заздрощів, байдужості, щоб звук,
Скрипіння слів душі чекав вже вкотре суду.
Пишу, встромляю в серце зломлене перо,
Та схожий кольором атрамент мій на сльози,
Життя питання ставить все частіш ребром,
А рима тягнеться розхристана до прози.
Життя римоване…Від цього не втечу,
Сто тисяч слів похвал, міняю на підтримку,
Кількох сестер-братів, якими дорожу…
Яким до скінчення, я буду вдячний, віку.
Нехай летять у світ, допоки ще живі,
Душі розхристані, в осіннє вбрані рими,
Причепурю, можливо, їх я на весні,
Якщо дасть Бог мені, натхнення, хисту й сили.
