Сповідаюсь дощу, наче осінь хмільному коханцю,
Заштриховані шиби – розгорнутий ретро-блокнот.
І припрошує вітер самотню берізку до танцю,
Обійнявши за стан під розсипаним бісером нот.
Переписую дні, розпливаються фрази в потоках,
На вологому склі аквареллю течуть ліхтарі.
Наче змокла ворона, обтрушує ніч кароока
Смоляне своє пір’я над га́врами тихих дворів.
Сповідаюсь про все: про мінорні думки і про тишу,
Що гніздиться в душі, відтіснивши дзвінкі голоси,
І про те, як під серцем зажуру осінню колишу,
Як ховаю у спогади рештки леткої краси,
Що невдовзі зотліє, присипана пудрою снігу…
Стиха хруснувши гілкою, в сад прокрадеться зима.
Мов прудкі горностаї, із гір понесуться з розбігу
Білогриві завії і світ перевернуть сторчма.
І осягне душа, що для світу це все не намарне:
І мовчання твоє, й обмирання природи, і сніг…
Й ненаписане слово, що теплиться згустком янтарним,
Зледеніє… щоб раптом відтанути десь навесні.
Замріяно з ледь помітними штрихами легкої зажури і осінній смуток у мінорних думках, а все разом це прояви ностальгії яка напроханим гостем пролазить нам в душу і серце. Мені вірш сподобався.
Як гарно Ви все провідчули! Щиро дякую за такий влучний коментар! 
Краса неймовірна! 
