Він думав про те, що її волосся,
Розвіяне вітром на захід до моря,
В поезію подихом заплелося,
І перший подих йому здалося,
Означив зустріч, що хвилі в локонах,
Цідили сонце, як давню історію,
Що вся в повторах, завжди в повторах.
І крутиться пір’я, завжди, просто так,
Як і волосся на захід до моря
Вітер гойдає на сторінках.
Та тільки насправді осяяні крихти
В повітрі неслися, і навіть коли,
Крилами чайок всі хвилі обстригти,
Руками Даліли обстригти, та ти
Знаєш, не буде вже більше нічого,
Що серце розморене і нікуди йти.
Він думав, що світло було відсторонене,
Що вітер не значив нічого більш,
Як все, що означене сонцем та створене
Любов’ю його до неї, що між
Вітром на плечах і подихом серця,
Існує залежність, що й спалений вірш,
Залишиться з ним тільки з нею повернеться,
Коли ти на захід до моря стоїш.
09.09.2019
