Ке́ркія
Сергійкові
Сиджу, мовчу, курю, дивлюсь кудись у даль,
плюю бездумно в Іонічне море.
Не зрозуміть мені Уліссову печаль,
мені не зрозуміле його горе.
Сім довгих років був ув'язнений Каліпсо,
до цього його гнали скрізь немов собаку,
і чи чекає Пенелопа ще — не звісно,
та серце прагне повернутись на Ітаку.
На що тобі здалась далека та Ітака?
Стара, беззуба, вся у зморшках Пенелопа?
Тут кожен день дзвенить вино, звучить сиртака,
Каліпсо поруч струнка, як антилопа.
А на Ітаці плебс пиячить без упину.
Брудні, ліниві, розбещені, тупі раби.
І Телемах синок, що дихає у спину,
та тихо гострить ніж на батька, тільки жди.
Чи Пенелопа йому вірність береже?
Чи килим ткати вистачить терпіння?
Старий слуга чи ще покої стереже
в яких він зберіга своє творіння?
Чи ліжко ще живе, яке Улісс зробив
у кроні дерева, невтомними руками,
для вірної дружини, яку так полюбив.
і розлюбить не зміг, блукаючи роками.
А може все ж з Каліпсо й далі жити.
Забуть Ітаку, сина і дружину.
Стомився неприкаяним тужити,
поневірятись в мандрах до загину...
Сидів, курив, дививсь кудись у даль,
плював у море і думав про Улісса,
у кожного із нас своя гризе печаль,
ну що мені взялась ота Ітака в біса!
Чекає Пенелопа кожного із нас.
Щемить Ітака в серці кожного своя.
Шукай, терпи і вір, і прийде час,
на горизонті з'явиться й твоя.
