Хотілося бути білим пласким аспірином,
аби твої вуста жадібно торкалися мене,
і язик, пестячи, проштовхував всередину.
Хотілося танути і рвучко текти по венах,
Приносити полегшення кожному грану болю.
Хотілося бути миттю, яка тягнеться-триває,
поки ти заплющуєш очі і розчиняєшся в уявному світі.
Все чекалося, аби до мене прийшов твій Еверест,
Аби дертися на його пік і замерзати на покинутій станції,
не дійшовши до твоїх, підкорених усіма, вершин.
Тепер перемащую свої губи бетонними соками,
Заповнюю твої пустоти своїми радіочастотами,
лампами ре-мінору нагріваю вичинену шкіру.
Ловлю тебе іноді на перехрестях своїх думок,
Але я - ренегат. Відступаюся від тебе. Тепер умію.
