ТАК ДОВГО ПРОХОДЯТЬ ГОДИНИ,
ТАК ШВИДКО МИНАЮТЬ ЛІТА…
Я вже якось писала, що коли я закінчила 8 клас, мама продала збудовану власноруч хату після визволення нашого села від фашистів, і купила іншу хату в центрі села, щоб мені було ближче ходити до школи.
Перевозились ми возом у який були запряжені коні. Складаючи речі для перевезення, я побачила якийсь зошит, взяла його до рук, розгорнула і побачила написані мамою листи. Прочитавши кілька рядочків зрозуміла, що їх писала мама уже після війни, і видно з усього не дуже й давно… Почерк у мами був дуже корявий, адже до школи вона ходила лише один рік. І за цей рік закінчила 4 класи.
У сім’ї вона була найстарша, а дітей було 9. Тому на мамині плечі лягало багато домашньої роботи, це насамперед догляд малечі, допомога своїй мамі у домашньому господарстві, а ще й прати, прясти, ткати, шити… Мамина мама була неписьменна, а батько і господар, і розпорядник, і співець, і писака, і читець…Він все ж навчив мамину маму читати і писати, і мою маму теж. Але Полі дуже хотілося до школи, школа була поруч і дівчинка з заздрістю спостерігала за дітьми, які йшли до школи…І якось на сімейній раді вирішили пустити маму Полю до школи, її радості не було меж. Десь у дев’яти-, чи десятирічному віці Поля стала ученицею першого класу. Та посиділа вона там лише кілька днів, а далі учитель заявив, що їй у першому класі нема що робить, та й перевели її до другого класу, а згодом і до третього, і до четвертого. То отож Поля за один рік дістала початкову освіту, і на тому її навчання й завершилося, бо появилися ще двійко близнят, і з ними мамина мама сама не могла впоратись, тому й довелося Полі припинити навчання.
Я, здогадавшись, що мама не дасть мені прочитати її листи, непомітно для мами приховала їх, щоб потім прочитати. Ось про ті листи і піде моя дальша розповідь…Це були листи мами до татка…
Мій Гришо! Я знаю, що тебе давно немає, адже давно вже отримала “похоронку”. Та все ж надумала написати тобі, адже твоєї могилки немає, то може ти десь і є живий…Чула по радіо, як знаходяться бувші вояки: то в шпиталях, без ніг, або без рук, або сліпі,.. Та тому й не їдуть додому, не хочуть бути обузою для сім’ї…А то знаходяться аж десь за рубежем, бо визволили їх не наші, а американці…То отож я й прошу тебе, де б ти не був, згадай про нас, якщо ти ще живий, обізвись, який би ти не був, ти обузою для нас не будеш. Я ж тебе й тепер ще жду, а діти, ти ж напевне здогадуєшся, як вони тебе чекають…
Важко мені було, Гришо! Адже лишилися без хати, і без засобів до існування…Вистояли, витримали… І хату нову збудували, хоч і значно меншу від твоєї батьківської, та все ж не на вулиці. Мені так хочеться, щоб ти згадав і наше знайомство, пам’ятаєш, як моя наймолодша сестричка нас познайомила?.. І появу наших малюків, як ти радів, коли з’явився наш Василько, а потім одна за другою дві дівчинки…Які ж ми були щасливі…Хоч і важко було жити, та ми були молоді, здорові, все нам було під силу. А як же гріло нас наше з тобою кохання…Так же жаль, що недовго, лише 4 роки щастя. Лише 4 роки я була по-справжньому щаслива, по – справжньому жінка… А тепер моє щастя лише в дітях, жаль Галинку не вберегла…
Але ж є Василько, і Валя, вони так на тебе обоє схожі…
Дуже жаль, Гришо, що ця війна забрала багато життів. І в нашому селі багато не повернулося з війни. І Мотрі Шевченчихи чоловік, і Фроськи Момот,
А в баби Зайчихи і чоловік, і молодший брат, і старший син. І в Саньки Краснокутської, і в Мотрі Лалімихи, а в них же по шестеро дітей… І баби Козачки і син, і чоловік, і в Наташки Терещихи…Скільки ж то діточок залишилося без батьків. А дід Худоба і Іван Осаула повернулися без однієї ноги, а Грицько Лаліменко без руки… А в Наташки Чубової Микола повернувся живий і здоровий, вони так виспівували чудові пісні,ми так любили їх слухати, адже співали вони чудово, та на жаль не довго… Якраз народили ще й донечку, а старших було троє. Та Микола ще з одним приїжджим чоловіком підірвалися на міні, працюючи на колгоспному полі. І Дуськи Касянівської синочок Василько, ще з двома пацанами теж підірвалися на міні… Ото скільки лиха наробила та війна…А чоловіки твоїх сестричок повернулися живими І Фроськин Лаврін, і Оленчин Нестір. Дякую я їм за підтримку і допомогу. Особливо Оленці і Нестору. Василько після семирічки вступив до Криворізького гірничо-рудного технікуму, то вони йому дуже допомагають…А Валя закінчує семирічку, а куди далі я й не знаю. Я рекомендую їй вступити в Новгородківський агрономічний технікум, це ж не далеко від дому і щонеділі можна приїжджати додому, а вона не хоче, то я ще й не знаю, куди її прихистити. До середньої школи ходить далеко, та й немає в мене за що їй купувати і одяг, і взуванку, і зошити, і книжки… Та все це, Гришо, не страшно, переживем, найголовніше, що війни немає, та й неголодно вже, хоч у колгоспі працюємо майже задарма, та є ж свій город, а він же у нас родючий, ти ж знаєш; та ще ж і корівчинки хоч половинка* є, і кабанчик у сараї, і курочки, і рибу діточки наші ловлять, і смажать, і юшку варять самі, уявляєш, Гришо, як буває добре, я приходжу з роботи пізно, а вони вже і господарство попорали, і їсти наварили і ждуть мене, щоб разом вечеряти…От якби ще й ти повернувся, то ми б уже зажили майже по-панському…Та це я так, жартую, нащо нам те панство, нам і без нього добре…От тільки тебе не вистачає…
А літа ж швидко минають, Гришо, он уже Василькові 15, і Валі майже 14 , а мені вже скоро 40. А моє жіноче щастя тривало лише 4 роки… Ні, Гришо, я не нарікаю на свою долю, я ж була, була щаслива з тобою. А іншого мені не потрібно. Були, та й нині ще є чоловіки, які прагнули і ще прагнуть завоювати моє серце, і серед них і Грицько Лаліменко, він знову, як і в молодості бігає за мною, клянеться мені в любові, обіцяє розвестися з дружиною, щоб одружитися зі мною. Та я його й тепер відправляю до своєї сім’ї, а точніше під три чорти, щоб не в’язався до мене… У них же й діточки, такі ж як і наші. Та він же мені ніколи й не подобався, ти ж знаєш, як він намагався відбити мене у тебе, коли ми ще не були одружені, може це тебе й підштовхнуло швидше зробити мені пропозицію?.. А ще Іван Осаула, він повернувся з війни без однієї ноги і працює мірошником у млині, і коли я туди приносю пшеницю, щоб було своє борошно, він на весь голос заявляє, щоб мене пропустили без черги. А на запитання людей із черги, чому це так, він не моргнувши й оком, бреше, що вона ж,(це б то я), не виспалась і підморгує, що ніби то це так і було, і хитро так посміхається, щоб люди подумали, що він до цього причетний. Та добре, що люди знають, що він пустомеля, то й тільки підсміхуються над його брехнями…
Про те, що нам довелося пережити в час війни, я тобі, Гришо, напишу в іншому листі, а ще було б краще, якби ти приїхав і все б побачив на власні очі, і почув власними вухами. А як, не доведи Господи, тебе вже немає серед живих, то я й не знаю, як доставити тобі мої листи...Я ж не знаю де твоя могилка...Та й на небеса
не знаю як можна, та й чи можна взагалі…
Пройшли роки…Нема і мами, й тата,
А пам’ять в серці і душі жива,
Що буде все: і Мир і будні, й свята,
Всепереможна Правда і весна!..
*Половина корівки, це коли два господарі тримають одну корівку, тримаючи
їх по черзі по два, чи три дні в одного, а потім скільки ж у другого господаря.
ID:
821486
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.01.2019 16:54:01
© дата внесення змiн: 15.01.2019 17:04:30
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
