Імла до нас, в покинутім сторіччі,
Усюди всяко чинить свій устав,
Зеленувато дивлячись у вічі,
Якими все тебе я проводжав.
Кругом, посеред спин і лиць синіє
І тане, хмарою навколо в тузі
Твій милий образ - і лишень в завіях,
Довкола суще творячи в ілюзію.
Не будеш мовити багато слів,
А я скажу щось спішне і невинне:
"Цей сум кому? З яких би раптом див?"
Як мовиш - то вже й зовсім не потрібен.
Та все ж піде кудись печаль невпинна,
І знов на Землю ще прийдуть боги,
Чи просто випадково й неповинно
Зігріють знов когось душі сніги.
