Цей біль і зараз не дає заснути
І тінню нашу землю накриває.
Хіба можливо про таке забути,
Коли невинні із небес волають?
Невинні з неба просять пам’ятати,
В яких жорстоких муках помирали,
Молили Бога швидше їх забрати,
Останню крихту дітям віддавали.
Останню крихту, пригоршню полови.
«Мамусю, їсти…» - мозок розривало.
Посохлим листям затихали діти,
І ангелами в небо відлітали.
І ангелами крізь часи зневіри
Охороняли пам’ять про страждання,
Про покоління, що не народились
І не пізнали, що таке кохання.
І не пізнали, не змогли відчути
Кохання, що народжує життя
Не засівали ниви їхні руки,
Не розквітали в серці почуття.
Ще ненароджені й жорстоко вбиті -
Навіки зламаний брутально цвіт.
Невинні душі сумом оповиті-
Наш оберіг в житті на сотні літ.
Так! Велика правда у Вашому вірші! 
