Стародавній Удай літній день зустрічає.
Берег скрізь у густий очерет одягнувсь.
Я пливу на човні і мене все вітає,
Мов у рідну стихію я знов повернувсь.
Хочу звучний сплеск риби у тиші почути
І побачить, як падає чайка униз.
І у казці цій дивній хоч трохи побути,
І звільнитись від війн, землетрусів і криз.
Як люблю я цей скарб, що Удаєм зоветься,
Що з далеких Чернігівських лине країв
І у річку Сулу, він втомившись, проллється.
А колись повноводним вривався й гримів.
І на хвилях гойдались малі пароплави,
І на баржах зерно відправляло село.
І великі соми запливали в заплави,
І ще різної риби багато було.
Діти раків ловили, купались, пірнали.
І везли очерет взимку сніжну саньми.
І топили ним груби, і хати вкривали.
А весною лелеки махали крильми.
Та в останній час рідко лелеки приносять
У родини дітей. І старіє село.
І давно очерет, як бувало, не косять.
І все більше рибалкам зусиль – на весло.
Обміліла ріка і забруднені води.
Вже непросто зловить карася на гачок.
І чекає снігів й дощової погоди,
Щоб набратися сили з маленьких річок.
І людської руки річка жде й допомоги,
Щоби води в Сулу знов вривались й ревли,
Щоб нащадки від війн, землетрусів й тривоги
Свої душі зцілити в красі цій могли.
Стародавній Удай літній день зустрічає.
Берег скрізь у густий очерет одягнувсь.
Я пливу на човні і мене все вітає,
Мов у рідну стихію я знов повернувсь.
23.09.2018
