Цей вірш – тільки ніжність,
Не спогад, не мрія,
Вразливий, осінній,
Щось вітер навіяв …
Штовхає у вікна вже втомлене листя
Той жовтень, що вкотре дощами умився …
Осіння чарівносте,
Де ж ти несешся,
Чи то лиш дитинність,
Чи щось йде від серця …
Природи невинність, що так розізлились,
Вітри швидкокрилі у клена вчепились …
Говорять - гомонять, не мають упину,
А клен вниз поглянув на свою дитину …
Таку ще маленьку тоненьку стеблину
Закидав всю листям, сховав свого сина …
Отак і в людини,
Вітрам на догоду,
Хтось тільки і молить,
І славить природу.
А хтось розкидає останні листочки,
Бо тут десь внизу два сина і дочки …
А хтось передумав вже більше просити,
Та й ну ті вітри по парку ганити,
Прогнав, посміхнувся,
Навпіл розламався,
Але дуже гордий, що зміг і не здався …
Стоять на сторожі тополі і клени,
І ззовні пригожі, і листям зелені,
Тому що колись хтось тут хоч і зламався,
Тим часом внизу хтось в гілках заховався !!!!