|
***
- Артемку, що сталось? Сину, чому в тебе сльози на очах? - не вгавала схвильована Юля, крутячись довкола сина. - Чи ти не захворів бува?!
Артем у відповідь мовчав, хоча заледве тамував сльози. Як на десятирічного хлопця він завжди виглядав надто дорослим і розумним, тож і тепер зрозумів усе з перших хвилин, як тільки-но тато представив його тьоті Марті. Настя з радісною усмішкою кинулася в обійми незнайомки, а хлопець насторожився. І, як він розумів тепер сам, недарма. Адже дуже швидко вловив інтонації батька, коли той звертався до "тьоті" Марти. Кілька разів запримітив, як узяв її за руку і навіть поцілував у вухо. Артем тоді спалахнув, наче буряк, і швидко нахилився, щоб нібито зав'язати шнурки на кросівці. Як же йому хотілось плакати, кричати! Щось колюче і їдке застрягло в горлі, здавалось ось-ось і він задихнеться. Проте, таки зміг взяти себе в руки, підійшов до батька і сказав, що хоче додому. І хоч Настя задоволено вмостилася в Марти на колінах і навіть почала колупатися у її тістечку, Артем уперто кілька разів повторив батькові, що хоче додому.
- Якщо це так нагально, гаразд - здався Сергій, - тоді скажи тьоті Марті до побачення.
Та ще раз глянути на жінку хлопець не зміг. Розвернувшись на 180 градусів, широким недитячим кроком попрямував до виходу з кафе.
***
Якби осінь уміла замість жовтого листя і повільного вмирання повертати природі життя. Якби могла вона переконати старі каштани, що весна розбудить їхні обтяжені груди теплом і ніжністю і вони знову зацвітуть. Та ба, навіть, якби вона й уміла бути переконливою, ніхто б їй не повірив усе одно. Бо осінь - це пора вмирання. Вмирання того, що жило, цвіло, буйніло, того, що не думало про кончину, а просто купалось у променях сонячної любові і краси.
Юля сиділа на лавці у міському пожовтілому парку. Під ногами лель шурхотіло перше опале листя, десь поряд не по-осінньому воркували голуби. Жінка ніби й бачила все це, а ніби й ні. Перед її очима наче запеклася одна картина, яка водночас то ставала чорним вуглем, то наново спалахувала до країв. Її Сергій іде! Лишає Артема, Настю, топче їхні спільні мрії, клятви, обіцянки, розбиває на друзки їхнє велике кохання і йде у цю безсловесну осінь божитися в любові іншій, яка не знати чи й любить його. Такого рідного, єдиного, такого потрібного і жаданого Юлиному серцю.
- Прощай, моя люба недоле, осінь вип'є твій біль і буде жити та чи зможу в цій осені вижити я...
Жовтень, 2018 р.
ID:
811438
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 26.10.2018 22:42:12
© дата внесення змiн: 26.10.2018 22:50:18
автор: Леся Геник
Вкажіть причину вашої скарги
|