Я б і в сто тисяч літ мав би силу в собі,
Щоб чекати тебе, завтра, повне надій.
Час, як старець слабкий, що зігнувсь у журбі,
Лиш зітхне – новий ранок і вечір новий.
Місяці вже пройшли, у чеканні наш дух,
Виглядаєм, тримаємо світло й вогонь,
Тиху мову ведем, насторожуєм слух
До тих звуків, що згинули в колі безсонь.
Ми засвідчуєм знов нині з ночі глибин
Всю красу, що приходить із радісним днем.
І якщо не заснем – стрінем розсвіту плин,
Щоб признати нарешті – сьогодні живем.
Robert Desnos
Demain
Agé de cent mille ans, j'aurais encor la force
De t'attendre, ô demain pressenti par l'espoir.
Le temps, vieillard souffrant de multiples endorses,
Peut gémir : Le matin est neuf, neuf est le soir.
Mais depuis trop de mois nous vivons à la veille,
Nous veillons, nous gardons la lumière et le feu,
Nous parlons à voix basse et nous tendons l'oreille
A maint bruit vite éteint et perdu comme au jeu.
Or, du fond de la nuit, nous témoignons encore
De la splendeur du jour et de tous ses présents.
Si nous ne dormons pas c'est pour guetter l'aurore
Qui prouvera qu'enfin nous vivons au présent.
