ТАК ПОЧИНАЛАСЬ ВІЙНА… Сьогодні закінчили школу,
Всім класом пішли за село,
І йти не хотілось додому,
Так гарно навколо було.
І трепет, і щем відчували,
І думи лягли на чоло,
Гітара сміялась, співала,
І радісно,й сумно було…
Шептались закохані пари,
Ранкова здіймалась імла…
Коли пролунало над ставом
Страшне для всіх слово: ''Війна!”
Всі хлопці зійшлися докупи,
Тривожно забились серця,
Схвильовані поруч подруги:
“Невже це насправді війна?”
Саіткнулась, завмерла гітара,
І туга на плечі лягла…
Отак і пішли понад ставом
Всім класом до центру села…
Із хат вже виходили люди,
Співать перестали півні,
Й собаки неначе поснули,
І вулиці стали сумні…
Зійшлися усі до контори:
Й дорослі, й старі, і малі,
І сумно було, як ніколи,
Ніхто вже не спав у селі…
І голос гримів Левітана,
Так чітко лунали слова,
І діти, й жінки заридали,
Почувши жорстоке: “Війна!”
Ще сонце світило привітно,
І вірить ніхто не хотів,
Що так закінчилось дитинство,
Наповнене світлих надій.
Був червень…Тривожна година,
У кожного думка одна:
“Що буде? Й коли це скінчиться?”
Ось так починалась війна…
Про війну вже написано
немало, та писати про неї треба завжди, щоб люди не забували, щоб усі
пам”ятали, і розуміли, що такого допускати не можна.
Я звичайно не пам’ятаю, як починалася та, тепер уже далека нам війна.
А роки окупації пам’ятаю, і всі ті жахи, які перенесла і моя родина,
і моє село…
По роду своєї роботи мені часто доводилося проводити різні
заходи-посвяти і ветеранам праці, і ветеранам війни. Вони завжди були
дуже зворушливі, і учні відчували важливість цих заходів, тож і
готувалися дуже ретельно, і ставилися до таких заходів завжди з
повагою і доброзичливістю. Запрошені на такі заходи гості були дуже
різні, і їх розповіді теж відрізнялися одна від одної…
Моя Долинщина багата на людей, які її прославили, серед них цікаві
і відомі усій Україні, та є й за рубежем теж: так у 1901 році на
станції Долинська учнем телеграфіста був письменник-демократ Архип
Тесленко. 1911-1914 в залізничному училищі працював письменник і
педагог Антон Макаренко,(нині це Долинська загальноосвітня школа 1-3
ступенів імені А.Макаренка), знаним став історик Пилип Стоян,
генералами Микола Нещадим, Анатолій Кобзар,
Героями Радянського Союзу льотчики Вишневецький Костянтин Григорович
та Лядський Тимофій Сергійович,
капітан, командир мінометного дивизіону Задорожній Михайло Гнатович,
старший сержант, командир кулеметного розрахунку стрілецького полку
Олексієнко Олександр Минович, гвардії сержант, командир відділення
гвардії стрілецького полку Шевченко Іван Маркович. А ще 4 Герої
Соціалістичної Праці,2 повних кавалери орденів Слави…Можна і далі ще
продовжувати, бо є серед виходців з Долинщини і прозаїк та журналіст
Леонід Удовенко, і доктор технічних наук Сергій Волотковський, і
художник Костянтин Заруба, і народний артист Георгій Вазін, і філолог
і поет з діаспори Яр Славутич (Григорій Михайлович Жученко) і багато
інших не менш знаних людей… Та я хочу розповісти ще про одну, може
трохи й призабуту, та все ж не менш знану людину, яка почала свою
військову епопею під звуки вальса випускного, старшого сержанта,
командира гармати винищувально-протитанкового артилерійського полку
Івана Герасимовича Єрмака. У житті кожного з нас останній дзвінок
вривався у червні. Він, як і перший, був і залишається початком
сподівань чогось значимого, а почасти й нежданого - негаданого. Отак
було і в Івана Єрмака. Ще гуділи від прощального вальсу ноги у
багатьох, а хлопці вже оббивали поріг райвійськкомату. Їм ввічливо
показували на двері, а вони знову своєї: “На фронт, там молоді
потрібніші ніж тут. Тим більше з гвинтівкою поводитись уміємо і
стріляємо влучно”. Перемогла настирливість і вже 1 липня Іван разом з
червоноармійською колоною, що саме проходила райцентром, вирушив на
схід. У наспіх виритому окопчику на Ростовському напрямку і прийняв
свій перший бій молодий червоноармієць. Згодом став наводчиком, а
потім і командиром гармати…Довгі фронтові дороги від Кавказьких
гір, аж до фашистського лігва пройшов Іван. По-всякому було: найважче
тоді, коли відступали, залишаючи міста і села “під окупантом “,
боляче було дивитися людям, яких залишали, в очі, та все ж була віра,
що повернуться. Захищав Новоросійськ, був і під Сталінградом, довелось
повоювати і в Корсунь-Шевченківській битві. Тут було найгарячіше. Це
була не просто битва, це був Корсуньсько-Шевченківський котел,
оперіція військ 1-го і 2-го Українських фронтів, з метою знищення
Корсунь-Шевченківської групіровки Вермахта. На одній із позицій
фашисти контратакували розташування стрілецького полку. Командир
гармати уважно спостерігав за діями гітлерівців до них метрів 600.
Густий цеп автоматників було добре видно. В полі зору горбляться два
танки. Автоматники просуваються вперед не стріляючи. Та їх старший
сержант не бере до уваги: для нього основна ціль-фашистські танки.
Навіть якщо снаряд і не влучить у машину, піхотинці все одно
гинутимуть від осколків. “По танках,- голос командира задзвенів
молодо,- Орієнтир один… По головному…Вогонь! “ Скомандував і не
відривав погляду від цілі. Так і є: фашисти відкрили стрілянину. Але й
розрахунок гармати теж увійшов у стан робочого спокою, струснувши з
себе панцир напруги. Султани вибухів наближалися до танка. Ще один
постріл і машина дзигою крутнулася на місці…Завмерла. Другий танк
обходив головного справа, прошкуючи на гармату сержанта Єрмака.
‘’Осколочним!’’- звучить команда. Ворожі піхотинці падають, корчаться
в передсмертних судомах. Але фашисти сунуть далі. “Вогонь! Вогонь!
Вогонь!” Танкову атаку відбито. Так Іван пройшов усю війну. В одному з
боїв був поранений, та й гармату довелося добре підлічити. І він знову
повертається. По закінченню війни його прославлена в боях гармата
перемістилася до Ленінградського музею Вітчизняної слави, а Іван
повернувся до мирної праці. Коли моя сім’’я переїхала до Долинської,
мій чоловік працював на однім підприємстві з Іваном Герасимовичем. Він
на той час уже був удівцем, і часом приходив на наш ‘’Мічурінський”
цвинтар, і
…заходив до нас у гості.
Я не пропускала можливості не лише поспілкуватися з героїчною людиною,
а й частенько запрошувала його на світлини до школи, щоб він повідав
про те що пізнав сам у ті страшні роки. Вів він себе досить стримано,
ніколи не вихвалявся своїми подвигами, все більше розповідав про
особливі випадки і переказував про стійкість своїх побратимів. Пізніше
хтось із моїх учнів віднайшов у якійсь періодиці розповідь про
Корсунь-Шевченківську битву, де чорним по білому не лише розповіли про
подвиги його розрахунку, а й про нагороди кожного із воїнів, і про те,
що Івана Герасимовича Єрмака, за героїзм у боях удостоєно звання Героя
Радянського Союзу. Тоді ми знову запросили Івана Герасимовича на
зустріч, та й запитали про це його. Він підтвердив , і пояснив, що
звертався у якісь інстанції за роз”ясненням, та відповіді так і не
отримав… Уже багато років як він відійшов за межу, як і багато інших
ветеранів тієї жорстокої війни, адже уже наймолодшим учасникам тієї
війни щонайменше 90 років. Неподалік від мене живе один з них це Іван
Васильович Шамченко, йому 95. А скільки ж їх не повернулося з
війни?.. Адже лише в отій Корсунь-Шевченківській операції наших
загинуло майже в 1,3 разів більше, ніж гітлерівців. Якщо вірити
повідомленням з інтернету: наших загинуло, померло і пропали безвісти
24286, а гітлерівців 19000.
Живі лиш в пам”яті і в снах,
І з фотографій у альбомі,-
Лагідно дивляться на нас,
А ми їх і тепер ждемо додому
ID:
796658
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.06.2018 14:17:45
© дата внесення змiн: 22.06.2018 14:17:45
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
Досить цiкаво вам вдалося описати подii з життя своiх землякiв.
