Ступаю тихо на поріг
Де чую сміх- дитячий сміх,
А з кухні лине щось знайоме,
Таке близьке- матусин гомін.
Набухне хліб собі на лаві-
Так пахнуть смачно нині страви.
І так святково на душі,
Думки рояться, мов хрущі,
Де я, вже зовсім не дитина,
Свята неділя- Божа днина
І мами свято- день Матусі,
Знов світ ожив в земному русі.
Несу букет, кладу на руки,
Тулюсь до мами від розлуки-
І знов тепло чола торкає,
В нім серце тихо завмирає.
Цілую ніжно мозолі,
Рапаті руки від землі,
І на чолі- старі морщини,
Мов скульптор виліпив із глини.
Враз все зникає, мов міраж
І на душі чомусь мандраж:
- О, що це було? Дивний сон-
Її життя, давно на кон
Уже поставлене Всевишнім.
І сльози впадуть, мов дощище,
І тільки свічка на могилі,
І сни та спогади, так милі,
Мене несуть на той поріг,
Де голос мами вкрив вже сніг,
Лиш сяду тихо... зажурюся:
- Із святом, рідна! Й помолюся.
І гарно,і щемно,Лесю! "...Мама почує, ти повір,(чи в світі цім,чи в іншім),хоч затуманиться твій зір,та стане спокійніше..." Це з мого сьогоднішнього вірша: "Усе тече без вороття"...
Зворушливо до болю...
