В руїнах твого особливого міста,
По стінах твого неприступного замку
Це зовсім не шлях мінімаліста,
Що так коротає весь час свій до ранку …
Блукає чиясь загублена мрія,
Гартоване й випите з чарами зілля.
Надія на чари - хіба ж це надія?
За мить вже минає безслідно похмілля.
Ну як повернутись в омріяне місто,
В щасливих жінках і у втомлених квітах,
Яким вже над силу, щоб їх дарували.
Саджали, зривали і в серце вкладали …
Там десь зачаїлась несміло Каллісто,
Яка від кохання колись заховалась.
У схованці раптом обіймами вкрилась.
І в небо пропала …
Бо їй уготоване місце з зірками,
Постійно світити у но́чах над нами,
Ведмежою шкірою, щоб боронитись,
Від злоби сховатись, від холоду вкритись …
Ведмежою шкірою всупереч часу,
Без права торкатись річок, океанів.
А ти у руїнах шукаєш прикрасу,
Загублену тут в її ніч останню …
Ти знаєш: знайдеш і вона повернеться,
На відблиск минулого серцем озветься.
Здираєш до крові і пальці, і серце,
Вже пальці мов камені, серце мов скельце …
Знайшов, ось в піску ця твоя діадема,
Уже непотрібна словесна поема.
Скеровуєш промінь у зоряне небо,
Кричиш: повернись, я знайшов це для тебе …
Каллісто спустилась. Від світла і крику.
На світ озирнулась, до люду не звикла.
А де ж всі ті боги, що все це вчинили?
Мене ж між зірками навік помістили …
А богів немає. Стоять тільки люди.
Що їм твої щирості й ніжності треба.
Десь в космосі тіло для тебе шукали,
Зробили для тебе стежинку до неба …
Комусь дуже – дуже краси твої треба,
Пекуча і болісна вся ця потреба.
Каллісто спустилась. Краса ця зігріє,
Вона не втікає, вона все зуміє …
Тому й найпрекраснішу мабуть з жінок
Закинули боги на зоряне небо.
У когось була ця болюча потреба.
Можливо, це помста за люблячу тебе …
Краса, що кохає, спустилась з зірок.
Її розбудила людська щира віра.
Якби захотіла, то ще б полетіла,
А так ходить поруч за подих чи крок.
