Творчий спадок братів Стругацьких найвищого класу; його мало не весь легко поставити на свою уявну або й справжню золоту полицю. Втім, любов - річ підступна: закохаєшся зосліпу, безтямно й без упереджень, і доведеться потім або любити казнащо, або зрікатися, з соромом або безсоромно, це вже кому яке щастя... Отже, прискіпливість! - забагато в світі книг, а життя закоротке, аби читати нерозбірливо і любити прочитане необачно. Передмову закінчено. Далі - власне, мова.
З книжок братів, які перечитую регулярно, зрештою визначив свою най-най-най. Це "Второе нашествие марсиан". З багатьох міркувань: компактний і стислий, але густий і насичений текст, неухильно витриманий і доречний стиль, блискучий і навіть сліпучий гумор... - чесноти цього твору шикуються в довжелезну чергу, і розрахуватися можуть хіба що на "пєрвий-второй" - нема ані третіх, ані четвертих, всі - найвищого ґатунку, як уся ця коротенька повість.
Але досить про любов! - тепер про інше. Як на мене, принаймні нині, сьогодні, в тому світі, в якому живемо, "Второе нашестие..." - найстрашніша книга. Вперше я прочитав її років із 30 тому; потім регулярно перечитував і саме зараз укотре взявся. І спіймав себе ось на чому: читаю щоденник того шкільного вчителя пана Аполона та сповнююся якимось затишним і теплим відчуттям. Про що б не йшлося - побутові негаразди, щасливо здобутий пакет поштових марок, сподівання на підвищення пенсії, дрібні сварки на "п'ятачку", пришестя "марсіан", бійка, п'яний Мінотавр, візит до мадам Персефони, полювання на інсургентів тощо - все одно читаю з дурнуватою посмішкою, хай і прихованою. Перевтілююся в пана Аполона, бачу світ його очима - і, о диво! Що не трапиться в тому світі ганебного, непристойного, жахливого, потворного, злочинного, мій особистий негатив вичерпується тим, що я "чухаюся, наче мавпа". Екзема! - ось мій спосіб обурюватися; в голові ж моїй завше лунатиме голос, який пояснить, виправдає, обнадіє, заспокоє, зрештою, переконає в необхідності, прийнятності та навіть бажаності будь-якого неподобства...
Ось чому епіграф у повісті такий: "О, этот проклятый конформисткий мир!" - голосом пана Аполона до мене промовляє конформізм, і мій внутршній конформіст розквітає у відповідь. Так, він існує! - як в критському лабіринті ховався Мінотавр, так і в моїй душі сидить маленька потвора, яка понад усе прагне жити в злагоді та мирі з усім довкола - і з ганебним, непристойним, жахливим, потворним, злочинним також. Світ такий великий і сильний, а я такий малий і слабкий, мені аби марочки мої, марочушечки, чарку кон'яку з друзяками в барі та час від часу перевідати Герміону...
...Доводиться трусити головою, навіть хочу вдарити нею об стіну, аби струсити з себе ту мару. Ні, ні, ні! - це не я! Мабуть, я - це Харон, зять пана Аполона, редактор місцевої газети, чоловік прекрасної Артеміди, інтелектуал, а за певних обставин - навіть і відчайдух-заколотник із автоматом у подряпаній правиці. Але історія добігає кінця - і ось мій герой: наминає марсіанській хліб, здає шлунковий сік, пристосувався, хоча й не визнає свого пристосуванства. До біса! До біса! Чи є тут хто? Чи є в цьому світі людина?!
...Остання надія - Мінотавр. Мабуть, це щось таке суто наше, спадково-радянське - вбачати в схильній хильнути людині чесноти свободолюбства, опозиційності до усталених конвенцій і, ясна річ, нон-конформізму. Ну, а як іще можна було заявити свій щоденний протест радянській владі? - Тільки цим, вийти, так би мовити, в одиночний або на троїх пікет - і твердо вигукнути: НІ!.. - поступово переходячи до "будьмо" та решти конформістських побажань. От і Мінотавр - стратив-зрадив: тверезий, чистенький і охайний, він влаштувався збирачем шлункового соку при новій марсіянській владі... Ні! Тричі ні!
І через 30 років перечитування коло замкнулося. Нема в повісті, немає в містечку та в цілій країні, окупованій загадковими марсіанами, - немає нікого на кшталт "хай буде ваше так - так, а ваше ні - ні". Немає людини! - нема нікого, чию сторону ти можеш прийняти аж так, аби стояти поруч до останнього, реально до останнього. Як оті інсургенти, яких фермери одного за одним перестріляли й переловили в житі - мабуть, на тому род людський і увірвався. Лишилися самі конформісти.
І чого такого поганого в конформізмі? Ви хочете потрясінь, гвалту, крові?! - Ні, нічого поганого немає, ну, майже нічого. Якби не тло, на якому він квітне. "Второе нашествие..." - пророцтво про наш із вами час; з усіх загроз, якими лякали людство, в повісті та нині справджується найменш передбачувана та нібито викорінена. За що "продалися" геть усі жителі містечка із затятим скептиком Міртілом, жовчним Паралом, вчителем Аполоном, п'яницею Мінотавром і розумником Хароном включно? - За 5 монет за склянку шлункового соку; Аполон - за 10 монет, тому що через хворобу його сік має особливості. За 5 монет люди прийняли усе; погодилися жерти синій хліб, який напевно сприяє продукуванню шлункового соку - тобто перетворилися на худобу. А головне - вишикувалися по категоріях (5 монет за склянку, 10 монет за склянку) - за біологічними властивостями. Тобто за тим, що притаманно за народженням, занурено в ДНК, не може бути свідомо змінено, "передумано", чого не можна зректися, як расової або етнічної приналежності чи кольору шкіри, або що не можна прийняти - як расову або етнічну приналежність чи колір шкіри. За імманентними рисами.
Ось це і є - фашизм. Біологічні, вроджені риси як абсолютна чеснота та єдина підстава для ранжування суспільства. Ідеологія, що нині набуває дедалі більшої підтримки, - і хитра така: вона подбала в минулому, аби тепер її асоціювали виключно або переважно зі свастикою, орлом і червоно-білим прапором. Підняв інший прапор - і все, нема фашизму, тобі здалося, дурненький, ходи до нас, якщо ти з нами - одної крові... Не хвилюйтеся, панове конформісти! Потрясінь і гвалту буде вдоста, а крові ви проллєте не менше, ніж проливали ваші попередники. І для цього не знадобляться іншопланетні монстри - просто ваші власні монстри, мої власні чудовиська зроблять свій ефектний камінгаут...
...А скільки психологічних і педагогічних експериментів, а скільки дійсних історичних досвідів довели: люди легко, просто і головне із задоволенням перетворюються на фашистів - хоч групу піддослідних візьми, хоч шкільний клас, хоч країну... Хто б міг про таке - про фашизм! - подумати років із 10-15 тому, коли мало не найстрашнішими лякалками людства були споживацька бездуховність, мальтузіанська продовольча криза та глобальне потепління...
"О, этот проклятый конформистский мир!"
П.С. Про деякі експерименти - тут: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642239
ID:
789063
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.04.2018 06:46:29
© дата внесення змiн: 26.04.2018 06:46:29
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
