Помітив дещо - не наважуся назвати те дещо цікавим або якимсь іще таким, але не сказати про це не можу.
Небіжчики, яких я знав і любив, існують в моїй свідомості так, ніби всі вони досі живі. Втрати своє відболіли, і Муся-Марія, Льоня-Олексій, Тома-Тамара, Ваня-Іван, Яша-Яків, Максим і Тоня-Антоніна повернулися до мене так, ніби ніколи не йшли. Я їх не пригадую, як минуле, навпаки: я з ними співісную, як сучасник, як це було завжди і триває дотепер.
Єдине, що мені нагадує про ілюзорність цієї конструкції, - це неможливість подзвонити або відвідати. Смикнеться рука до телефону, майне згадка - спекотний день, сліпучий зблиск сяйва на лезі лопати, руді грудки землі... - і збагнеш, що ті втрати - були, а той біль - лишився.
Наче завеликий шматок хліба, ковтаю якийсь вузол в горлі та все одно сягаю по слухавку - телефонувати батькам. Дивлюся в гаманець і на календар - як би воно до стареньких з'їздити?
...Ми ще набудемося з мертвими. Поспішайте набутися з живими.
