Тарас колись нам Заповів,
Щоб поховали у могилі
Серед степу та ланів
В Україні милій.
Заповіт - то сила:
Спить солодко вдома.
Як давно його звалила
Смерть, неначе втома.
А вірші його лунають,
Наче грають сурми!
Українське серце крають,
Навівають думи:
"Ой, яка ж то була доля,
Як любило Серце
І лани широкополі,
І Дніпро, й озерце".
Ось стоїть Тарас на кручі,
Дивиться суворо,
Голову схилив на плечі,
Наче нам говоре:
"Ой, не дайте, люди добрі,
Україні вмерти!
Всю Любов, пісні та мову
Із Душі вам стерти.
Хай лунає мова-пісня
На Землі віками!
А моїй Душі творіння
Завжди будуть з вами".
9 березня 1998 року
