Моє життя, що павутиння біле,-
Десь промайнуло поміж віт і літ,
Зійшло в провалля необачне, пінне
І там знайшло запліснявілий слід.
Моє життя,- ні схрону, ні узбіччя.
Котило по шляху за кроком крок.
Можливо Ти вгамуєш, знімеш відчай
Примарою, і ротик на замок.
...Пів-Польщі полягло під копитАми.
В руїнах розіслався Білосток.
І чую я тремтливий голос Мами.
І ґвалтівник «подрапав на Восток».
Моє життя своїм не переміриш,-
У кожного свій сенс у небуття.
І знову на дибИ чи дИбу мітиш
Земного й потойбічного життя.
сумно....щемно...
