Невпинно і сміливо роки женуть життям.
Чи є людина, щоб її не спалювало жадання любові?
Очі до неба, а серце до милого.
Полюбила, наперекір всьому, стежкою заблукала.
Не відчула взаємність, як зірочка з неба впала, згасла.
Веселка на небі грає, занепасти духом не дозволяє.
Не знала любові болю, то відчуттям і дала волю.
З подихом вітру, до нього летіла, шаленіла.
Восени тремтіла, як гола гілка,
завмирала, сумуючи чекала.
Взимку заметіль мені шепотіла до болю.
Влітку була надією зігріта.
Але лише навесні, розквітала Душа з травою зеленою.
Тільки серце марить, вірить, бунтує,
до Вічності схиляється, смиряється.
У щасті роки здаються днями,
у нещасті ж дні, як ті роки.
Висновок зробила зі свого ж плачу,
не досить однієї краси, потрібна ще
і вдача.