Я стараюсь записувати,
Бо так боюся забути.
Як не відчув її пульсу,
У сірих отруєних буднях
Нудної реальності.
Ми так забували,
Що у ексцентричному,
Сценічному світі,
Любов може бути реальною.
Час продовжує відлік,
А життя зупиняється.
І єдиний живий механізм
У кімнаті -
Це годинник,
Який пробиває годину
Народження
Смерті
Кохання.
Я приходив з роботи -
Знесилений.
Розкидав свої речі -
Та байдуже.
Бо її серце більше не билося,
І світ здавався
Безжальним.
Кава надто гірка,
Не зігрієшся.
Чай без цукру,
Що можна в ньому
Втопитися.
І лиш питання,
Чому на той годинник
Мені так гірко дивитися?
Я ношу його з собою
Завжди,
Які б мене не спіткали
Тривоги.
Я ношу його, як то серце,
І так вона мені здається живою.
Рву троянди їй завжди,
Щовечора.
І кладу біля ніг –
Задурманений.
Вірю – вона точно прокинеться,
Зі мною,
В іншій реальності.