Вже подумки за обрієм буваю наодинці...
До себе кличе, зазиває недосяжний небокрай,
де на світанку Сонечко сідає на жердинці,
створивши вміло дивний, різнобарвний й теплий світлограй.
Там дім його шляхетний й Місяця міцна домівка,
вони по черзі спочивають тут від праці на Землі,
де з морем Небо сходиться, де Божая бруківка,
що є тропою щастя у якої з молитов щаблі.
Бажаю краєм ока зазирнути у майбутнє,
що плине у тумані намірів, очікувань і мрій
та спогадів минулого, яскравих, незабутніх,
що дух загартували вогнищем засліплюваних дій.
Знов свіжий вітерець наповнює вітрила ніжно,
летить життєвий корабель невтримно хвилями надій,
попереду відкрилась, сяє смуга білосніжна,
лишилися позаду злидні, біди й кривди буревій.
Що там за обрієм лежить, ховається від ока -
безмилосердний шторм, гроза, а може довгий мертвий штиль?
Чи може розпочнуться звади й боротьба жорстока,
вітрила тріснуть та о скелі розіб'ється борт і кіль?
Проте, політ душі не відбирає сил багато...
Все в радість йде і все на користь, і затишшя і буран,
і все тому що спокій духа — вже велике свято,
а віра геть роздує всі скорботи, пристрасті й обман...