Невже тебе товстий, пихатий пане,
Простий холоп так сильно об'їда?
Невже шляхом людських смертей й омани,
Врятуєш ти своє жалке буття!?
Чи може думкою дурною млієш,
Що буде все, як ти того хотів?
Що на козацькій крові збагатієш,
І будеш рівнею для жадібних чортів!?
Мабуть, паскудо, - ще й вважаєш,
Що давиш ти холопів, - а не козаків!?
І кров козацьку, стерво,- навіть не змиваєш,
Що в нас тиче від праотців!!!
І далі, жадібно карман свій набиваєш,
Не пам'ятаючи золотої мудрості віків!
За гроші рай собі ти не придбаєш,
Та не омиєш руки свої від страшних гріхів!
Мабуть ти ще й не дочуваєш,
Бо не почув гучний свободи дзвін.
Але з очима повними страху уже втікаєш,
Як ті щурі, з тонувших кораблів.
Тобі я раджу,- Богу дякуй, що повітря ще вдихаєш,
І що сім'я твоя жива і труни без цвяхів.
Хоча я знаю кате, ти не уявляєш,
Страшну картину тую де на майдані ти висів.
Безкрає море батьківського горя не пізнаєш,
на чиїх синів спустив отих пернатих псів.
Ти знай тепер - прокляття материнське собі маєш,
в якому путь тобі одразу до розпечених котлів.
Але якщо у голові дурній сумління ще тримаєш,
що ця земля дурних холопів й безвольних кріпаків,
Не дай Боже зустрітись нам - то ти запамятаєш,
Посмерте слово по собі і звук забитих у труну цвяхів,
І козака якого ніколи не здолаєш,
І Україну волелюбну, не пустиш більше на розрив!