Зв'яжи мій задимлений дух,
Бо є стереотип, що легше думати, коли душа в лещатах.
Ця рамка впевненості в правильності, загнана у кут,
Давно позбавлена сліпих потуг і впертості шляху до Істини.
Закрий мені очі лавровим вінцем,
Хоча я й так сліпа і немічна в своїй покорі,
У болі чесності сама перед собою -
Відкритий атлас ще не звіданих печер.
Опалим листям сипляться під ноги
Ідеї, що дозріти не змогли.
Мої плоди - колосся-пустоцвіття,
Вони жертовні вічної ходи у "не туди"?
А може зупинитися? Не йти?
А може зазирнути в суть речей, поверхню поверхневості розбивши?
Шершавим дотиком підняти листя із землі,
В задумі сумно очі опустивши.
