Були у нього муки і тривоги,
Було кохання світле і палке,
Але відчув: не зможе без народу,
Не знатиме спокою він ніде.
Перед вінцем сказав своїй коханій:
-Прости мені! Й щаслива будь…
І зник поміж людьми, які весілля ждали,
Лиш зойк дівочий линув: «Не забудь!»
Так і прожив свої роки самотнім?
Та ні. Не в самоті минули дні.
Філософ все життя віддав народу.
Складає шану він тепер Сковороді.
Себе поет вважав захисником природи,
Любив її і зберігав, як міг.
Для нього рідним був широкий степ,
І тихі води вабили і перший сніг.
Свій сенс життя вбачав у «сродній праці»,
Трудивсь, як бджілка, «шершнів» не любив.
Хвалу співав поштивій Олениці,
А гудив «мавп», «ослів» і «кабанів».
Учитель не боявся влади світу
(який ловив його, та не спіймав),
Вітання слав простому люду,
Якому завжди вірив, добре знав.