Злетів і впав,
Розбився і пропав,
Як ангел смерті і любові,
Тієї вічної, одної,
Єдиної.
З тією, що не оживе.
Кривавий постріл врізав слух.
Задля розваги гучне: «гух», й Вона тріпоче крилами останній танець.
- Нумо ж бо, музики! Давай, заграй!
Німіє тиша в кумканні жаб, принишкли подихи землі, застигли хвилі, життя мить затрималась, щоб не згасить прощання з білим світом і коханням.
- Моя лебідко, яка рана!
- Але вона вже не болить, - кволіє голос і хрипить, мов крило птаха по дорозі, що полетіти вже не в змозі.
- Ти ж знаєш, наша доля - вічна. Лиш ти і я на всій Землі! Любитиму тебе й калічку, та й дітки з’являться малі!
- Звичайно, буде так. Ти тільки не тремти. Навіки в цьому світі будемо я і ти.
- Навіки в цьому світі будемо ти і я. Ми нероздільне ціле, доленько моя.
- Люблю тебе… - востаннє проказала. - Люблю життя.
Але життя не стало.
Схилив чоло,
Як сирота без долі,
Зігрівав, як міг, солодкий мертвий пух,
Вдихав ввостаннє ніжну протеплоду з її ще досі теплих, рідних мук.
Він не простив того, хто вбив Єдину:
«Нехай прощає Небо, та не я».
Здійнявся високо увись і впав на вбивцю долі той гріх тяжкий, що не простить Земля.
