Он схлипують ріки те вічне і грішне кохання,
Замовк у задумі розлогий сумний очерет,
Ти світом проніс свої чисті та щирі зізнання,
Такий загадковий, такий, неповторний поет.
Загублений в щасті, зомлілий у вічних стражданнях,
У вічній любові, в сльозах потойбічних віків,
Щемлива сльоза, грішний сміх та зітхання- зізнання,
Падіння та злети загублених чистих світів.
Заморені кручі, зомлілі вітриська... октави,
Земля не земля- буревіями встелений світ,
І сльози і сміх, і антракти, і дійства, забави,
Де кожен по своєму пише собі заповіт.
Де жити, де вмерти, де тихо зітхати- де розпач,
Плече до плеча візуально й реально тупі,
Де гомін сонет скрипалем- віртуозом так, поспіль
Загострює дух, доторкаючи леза ножів.
Ти світом проніс свої чисті та щирі зізнання,
Такий загадковий, такий, неповторний поет.
Ще зовсім недавно занурений в спогад, зітхання,
Залишиться твій незакінчений вічний сонет.
Проникливо і гідно написано. 
