Самотнім деревом стою, та без гілляк.
Один лиш стовбур залишився на цім світі.
Навколо мене незнайомий молодняк
Буйно-зелено розправляє дужі віти.
До сонця тягнеться, нарощує могуть,
В пору цвітіння все чарує білопінно.
Його так вабить поміж зір далекий путь
Як і мене колись приваблював невпинно.
По-наді мною в небесах гули вітри,
Чесали крону нескорену громовиці
І як хотілося піднятись догори,
Разом з вітрами і летіти так, як птиці!
Про те замріяно я друзям шелестів,
А ті у відповідь згиналися від сміху.
Бо хто реаліями зве примари снів,
Та ще й розказує загалу на потіху?
Я заздрив хмарам. Легкокрилі, мов човни
Вітрами дужими наповнюють вітрила.
Летять над світом за пригодами вони,
Бо простір волі їм природа не закрила.
А тут коріння проросло у плоть землі
І розірвати не дано одвічні пута!
Щораз, щоосені, летіли журавлі
І зверху кликали у зоряні маршрути.
Кружляв у небі невситимий буревій,
Шукав, на чому свою силу показати,
Тож став до нього в одержимості своїй,
Своє прохання, свою мрію посилати:
«О, вітре-батечку! На хвильку підлети,
Та за цю крону підніми мене до неба!
Бо вже й не бачу собі кращої мети,
Аніж літати в синім небі біля тебе!»
Почув і кинувся до мене в жахну мить:
Змішалось небо із землею в дикім шалі
І мої віти, відриваючись в блакить,
Із власним стовбуром прощаючись, тріщали…
Отак і став я тільки стовбуром старим.
Вдалось дві гілочки від низу відростити…
І вже не раджу я нікому звати грім,
Щоб з буревієм за пригодами летіти.
Не треба плакати! Навколо – юний ліс.
Буяють зеленню замріяні діброви
Старезний дуб, мов між онуків дід,
У зморщеній корі кошлатить брови.
Доводиться скрипіти, доки коріння тримають... Та треба й радіти: поруч нас буяє нове. Тільки б у них склалось у долі краще, аніж у нас! Дякую Вам, Друже мій!
Дякую Вам! От виникло бажання: прочитав би отой сценарій, та... його електронна копія є? Я у такому стані, що багато чого мені недоступно... Вибачте, коли щось не так.