Зове сад вишневий додому, до мами,
Могили під лісом омиті дощами.
І біль не зникає у серці з роками,
Ріднить мене стежка з моїми батьками.
Тепло у батьківських очах щохвилини,
Що завжди збирало у хаті родину.
Усмішка ласкава , матусині руки,
Татусева щедрість, доглянуті внуки.
І все закінчилось – батьки відлетіли,
Ні тата, ні мами… Лишилися діти…
Не можу всього передати словами…
Лише моя стежка ріднить із батьками.
Приходжу до них, розмовляю і плачу,
І чую, як тато, щось каже неначе…
Та вітер мішає слова ці почути,
Сиджу в самоті у хвилину спокути.
Збираюсь на батьківсьу могилу... 
так щемно 
