Холодні стіни моїх похмурих дум
Зводять усі старання нанівець,
І в голові лиш вітер, вже остогидлий шум,
Мелодії, що оминають хату навпростець.
Під невичерпним тиском суєти,
Обов'язків, що підкрадаються позаду,
Тебе з'їдає тихим порухом руки
Усе, що мусиш виконати, наче серця зраду:
Все те, що вже набридло і абсурд.
Яке вже не потрібне й застаріле.
Враз виривається із серця бунт.
Та почуття вини повстання придушило.
Ось так із дня у день мусиш покірно йти,
Разом із стадом в непомітну прірву,
Звикати можеш до щоденної сльози,
Що окропить твій шлях у нескінченну вирву.
