Згорали-падали зірки
В ніч листопадову
І понад стрічкою ріки,
Й понад левадами…
Там полином зросла печаль
У серці матері:
Сини йдуть землю захищать –
Їх в неї… п’ятеро…
Боровся перший до кінця –
Загинув, стоячи,
А готувався ж до вінця –
Як серцю боляче!..
А другий втрапив у полон,
Упав, не зламаний…
Чому життя так повело?..
Ще троє… з мамою…
Кигиче чайкою вона
Між них… Старається…
Спокою не дає війна…
У сні здригається…
І коли бачить зорепад
У небі зорянім,
У серці – лютий снігопад,
Тугою зоранім.
6.05.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
Неперевершений вірш, дістає до самих закутків душі. Яке це горе втрачати дітей. Словами це не описати. А скільки матерів залишилися сиротами. І цей біль, що в їхніх душах не пройде ніколи, може з часом трохи притупиться. Це саме страшне, що несе війна.