В тролейбусі хмурі обличчя
Вдивляються мовчки в вікно,
Та інколи блисне в зіницях
Розбуджене бідністю зло.
Тож посмішка никне, спадає,
Дивлюся у скло, як усі,
Тролейбус мені відчиняє
Совдепівські двері свої.
А сонце так приязно гріє,
Припрошує до каяття.
Якийсь молодик сатаніє,
Картає своє він життя.
Потоком навстріч перехожі
З пустими очима спішать.
Так хочеться крикнути: «Годі!
Чому мовчите, …вашу мать!?»
Сміюся, йдучи, сам до себе –
В тролейбусі довго мовчав.
А сонце уїдливо з неба:
«Життя у розстрочку віддав?»