Розійшлися. Зібрала речі.
І валізи вже біля хвіртки.
Він не плакав від її втечі.
Не чекав він такої звістки.
На коліна лиш впав. Не піде?!
Та вона ж його так кохала!
А сьогодні... Як сонце зійде
Вся земля десь у прірву впала...
І ні звісточки. І ні звуку.
І ні дотику, ні цілунку.
Та, з косою взяла за руку.
Обіцяла сто подарунків...
А вона у таксі сідає,
Років сім вже пройшло з розлуки.
Чи вона його ще кохає?..
Та вві сні він цілує руки.
Зодягнулись сніжинки в сукні,
Що ніколи не одягали.
Ніби танець для всіх присутніх.
На землі вони раювали.
Він... Тихенько її торкнувся.
Взяв валізу...Вже не відпустить.
Ненароком він посковзнувся.
Зламав ногу. Оце так зустріч!
У лікарні із ним ночує.
Скільки років промарнувала!
І цілує його. Цілує.
Цілу ніч його обнімала.
А в новинах передавали,
Що літак... Її рейс... Розбився.
Не почула. Бо цілувались.
Як він нею завжди гордився!
Він ще спить. А вона валізу
Віднесе у його будинок.
Він забув вже її образу.
Та зламає вона годинник.
Щоб забути як зруйнувала,
Таке щастя. Що ж наробила?!
Років сім вже не відчувала
Тих цілунків, що все молила.
Двері мама його відкрила.
-Його тиждень... Як... Поховала...
Чи здуріла?! Вона!.. Блудила!?
-Я... Його... Тепер! Цілувала!..
Не пробачила? Та знущатись
Так з невістки?! Вона ж бо мати!
Захотілося з ним сховатись...
Чи ж не вміє?.. Вона прощати?..
Повернулася до лікарні.
Вони знімуть собі кімнату.
Її книжка ще у друкарні.
І шукає вона палату...
-Вибачайте... Ви помилились...
Цей будинок зносити мають.
Аварійний. Ви б помолились.
-Це ж лікарня?!
Хіба!.. Не знають?!
Це ж лікарня! А де палата?
Лікарі, що вночі ходили?
Новий рік... Вона б циферблата
Розірвала! Де взяти сили?
З того світу прийшов до неї
Врятувати... Вона ж... Кохала.
... Де могила його?Лілеї
В білий сніг вона довго пхала...
