Ми були відщепенцями затхлої ночі совиної,
що під ранок текла єзуїтським продажнім вином.
Прагли змін, наче дня, і вже цим почувалися винними,
та обох рятував поцілунків вологий біном.
А навколо – залякані, звиклі, покірно почерствілі.
Марно винних шукати, зіпсутим – невинних не руш.
І здіймались над нами чужої вини виночерпії,
і приплющував час, мов слизький візерунчатий вуж.
Все ж ми стріли свій день – попри пласкість, що йшла від безликості,
де в катівнях ночей нас карали совиним судом…
Виночерпії – й досі настоюють в амфорах звиклості
вини й війни. І час збожеволів від чорних судом.
Гірко від того... 
