ПАРОСТКИ РУНО!
Зерно добра, засипано в загати,
Душа сама злітає до вершин.
Плечем підперла радощі і втрати,
Зігнала привид кривди у гонінь.
Тепер ми перші, ми непросто крайні!
Стежки вертаємо своїх доріг,
Беремо корінці рослинки ранні,
На життя своє, ніби оберіг.
За мить дощі упали наче злива,
Змивають слід нічного каяття,
Зникає думка в серці полохлива,
Немиле відпускає в небуття.
Злоба цвіте прощальною журбою,
Печаль її спіткнулась об поріг.
Журу забрала спогади з собою,
Страхи свої толочить на дворі.
Земля дає нам сходи молоденькі,
Посіви перші паростки руно.
Молімось їм, як матінці рідненькій,
Щоб їх покласти в золоте зерно!.
