«Якось пізніше моя люба, якось пізніше…» – сказав він мені і зник назавжди. Мене відвезли в маленьке містечко з затертими людьми. Я називала їх такими, бо вони всі надто часто вдарялися одне об одного, і мені здавалося, що від таких зіткнень на їхніх руках мали б з’являтися дірки. Потім ці люди відносили б свій верхній одяг до вмілої кравчині, яка непомітним швом відновлювала б затерті ділянки пальт. І тоді усе починалося б спочатку.
Я єдина намагалася оминати інших. Іноді доводилося ухилятися, рідше – іти проїзною частиною. Між автівками я почувалася безпечніше. Тітка завжди змушувала ходити мене по свіже м’ясо за три квартали від нашого будинку.
- Мені кілограм м’яса, тільки впакуйте в щось цупке, будь ласка, щоб я не бачила, що несу.
Молода жінка вручила мені курячі стегна в найпрозорішому пакеті, який тільки у неї був, і ввічливо посміхнулася. За натягненою на її обличчі шкірою, мабуть, повсідалися, мов на лави, десятки бджіл, які заважали їй мене почути.
- Дорога додому забере в мене немало часу , – чомусь я вирішила повідомити це продавчині. – Піду вже.
Людський вихор, що володів вулицею, неабияк лякав мене. Якомога міцніше стиснувши в руці торбинку з м’ясом, я наче оповила себе захисною оболонкою з посмішки і нарешті рушила вперед. Дорогою мені доводилося чути чимало надто гучних звуків та зовсім небагато слів. Колись я гралась в гру: ходила вулицею, запам’ятовувала випадкові фрази, які кидали між собою перехожі, потім приходила додому й писала оповідання. Це було досить кумедно. Щовечора я сідала з батьком біля каміна і читала йому, що вдалося зберегти зі слів за день. Він завжди багато сміявся. І цей сміх давав мені зрозуміти, що зовсім скоро щось із цими словами буде не так. Наче вони втратять магічну дію, перестануть його тішити. І тоді він зникне назавжди. Посмішки вміють змушувати людей залишатися.
А тепер я марнувала свій час на споглядання цілком недоречних сутичок. Сутичок між сірими і сірими пальтами, між білими і білими пальтами, між чорними і чорними плащами. Між тими, хто стояв і просто очікував, поки до нього хтось торкнеться, щоб розгойдатись і нарешті вцілити в когось іншого у відповідь. Десь мусив існувати маленький імпульс. Хтось зумисно запустив його в це місто затертих людей.
У дім тітки я ввійшла надвечір, коли замерзлі без верхнього одягу мешканці дещо вивільнили узбіччя.
- Сьогодні ти швидко. Задоволена прогулянкою? – Прокричала до мене з кухні тітка.
- Ще б пак. У цьому місті всі дуже приязні.
- Я знала, що тобі сподобається. Допоможеш з вечерею?
Я вдихнула ароматні запахи напівзготованої їжі й почала розкладати на столі курячі стегна.
- А чому ти ніколи не виходиш з дому? – Несміливо запитала я.
Тітка лише мочки вивільнила вікно на кухні від темних штор. І ми продовжили готувати вечерю, споглядаючи, як перехожі гойдалися одне між одним, протираючи до дір светри.
20.10.16, Коломия
