Я битимусь вітром у шибку,
ходитиму попід стіни.
Знаєш, я може швидко
вже зовсім тебе покину.
Нап"юся гіркого болю,
несподівань і дива,
згадаю тебе з любов"ю.
Ти здумаєш -
О, щаслива...
Потішишся ще за мене.
А там вже і не згадати...
А я у-ві сні над зеленим,
над полем буду літати.
Чи жайвором, а чи вітром,
чи просто собі душею...
До тебе, до рідної хати
я буду брести межею,
збиваючи коти-поле.
Чи будеш мене чекати
під коника вічне соло?
Чи будеш мені стелити?
Чи будеш мене вкладати?
чи будеш мене ночами
і гріти і зігрівати
так, як колись бувало,
коли мене рідні руки
вкривали і зігрівали?
І вогників відблиски в грубці
мені на стіні танцювали.
Здавалося - танець вічний.
Здавалося - так і буде...
А можна я повернуся?
І більше нікуди. Нікуди.
Були б ще дідусь і бабуся...
І хто б мені теє чудо?
І хто б мені теє щастя?
Тоді б я нікуди. Нікуди.
Забулися б всі напасті,
зітерлися б з пам"яті болі.
Я буду ночами ходити
під стіни твої схололі.
У снах у своїх неспокійних,
з далеких доріг,в блуканнях.
Без Надії так безнадійно...
Жаль, вмерла вона не остання.
07.04.2016.
