Коли ще в радгоспі "Плонина" працював,
На горі Парашці приходилось часто бувати.
Усі організації району тоді завдання мали,
І сіно для наших потреб тут заготовляли.
То двіста гектарів сінокосів, що облягали,
Між організаціями ми влітку розподіляли.
І що тижня на Парашці я мав побувати,
Щоб про сінокоси в ЦСУ інформацію дати.
Транспорт туди тільки двомостовий доходив.
А поскільки машин таких в радгоспі не мали,
То з с. Коростів та й на гору-пішки долали,
По стежині що колись для панів проклали.
Вона плавно, крутою змійкою до гори йшла,
Акурато каменем вимощена, як тротуар була.
Навкруги тоді ще букові та смерекові стояли,
Від сонця та бувало і дощу в дорозі захищали.
Раз туман нас такий густий в горах тут застав,
Що коли руку витягнув- пальці не порахував.
З дороги ми тоді збилися- ледве я її відшукав,
І в погану погоду більше ніхто уже не вирушав.
Вітри такі тут часто бували, що сіно забирали,
Тут такого чекали, бо не грібли і не скидали.
Та коли в ясну погоду на вершину цю зійдеш,
Руки у верх піднімеш і в ширину розправиш.
Понад високими Карпатами глянеш вдаль,
То здається птахом ти став. Здаєтья літаєш.
І у сонячний, ясний день -Дрогобич, Стрий,
А буває і у Львів своїм поглядом завітаєш.
Та й гора Парашка сильну магічну силу має,
Хоч раз на неї зійдеш- на вершині побуваєш,
То ще раз неначе магнітом тягне тебе туди.
Та тільки жаль- сил то у мене уже тих немає.
Часом хочеться політати! 
