я збираю речі.
на мене знадвору насувається перший моторошно-самотній вечір. дрібно здригаються пальці, поранені прокльонами з ікон моєї предтечі - Іоанни святої.
вона знаходиться поруч, і запах хвої,
чаїнок, мірро і молока стає нестерпним. відходжу далі, торкаюсь її обережно, як тертки - і справді, на долонях подряпини враз постали.
а вона сміється, зверхньо так і спокусливо, що й немає сенсу просити, щоб перестала.
скидаю усе з полиць, усі свої безглузді вдягання, сукні на всі випадки життя - на побачення й на прощання, парфуми її дешеві - такі ж у мене, та я їх тепер ненавидітиму до скону.
я топчу ті флакони на друзки, кричу - а вона з вікна видивляється, мов з ікони.
і годинник зупиняється в мене в долонях, і стрілка-метелик хижацьки пришпилена до циферблату. я тихо конаю на східцях від беладонни, а вона наді мною читає тайванські мантри.
останній вечір, мої крила перетворюються на плечі, а вічність залишається тут. якщо я захочу прокласти свій звичний маршрут на дах, вона не поверне мій парашут.
я дивлюсь на пасма її волосся темного, на шию бліду і розумію: такими темпами я не піду. нікуди вже не піду.
за вікном сиротіючий вечір готує нам варево із підсніжників.
він ще не знає, як саме його робити - з прокльонами чи то з ніжністю, і пелюстки всотуються в землю з вістря ножа, і надворі білява повінь з квіткової крові, і туди не можна виходити - там любов і жах.
у мене все випадає із рук.
усі речі,
усі мої заборони, протести і зречення. я торкаюсь її долоні, а пальці немов розпечені. і далі я вже нічого не говорю.
ми просто йдемо на прощу до небезпечного вечора - він трішечки псих, а отже, саме тому. і кожен уже розуміє, що ми все-таки зберемо ті речі й подамося в Індію, на Хокайдо, в Петербург чи просто в пітьму. нам неважливо, ми юні й маніакальні. ми гутаперчеві. весна нас обожнює, бо в нас - очі примул.
*хто ти не є, ти назавжди лишишся моєю предтечею* -
це заповідь будь-кого з нас.
святенницький каламбур.