Сірим по сірому вишили небо ворони.
Буде ґламурно, так певно подумалось їм.
Ніч наступає – ослабте свої оборони,
Дайте поживу постелям голодним своїм!
День добігає кінця – що там в нього за краєм?
Скільки, – питаю в зозулі, – на долю мою?
(Де ж її взяти живу – дерев’яну питаю).
Чую від неї таке ж дерев’яне – «фак ю».
Ніч наступає, тож цільтесь в обійми точніше –
Так ми прорвем осоружне кільце самоти.
Чорним по чорному в небі ворони щось пишуть.
Це, їм подумалось, будуть небесні листи –
Звістки всім тим, хто вгорнувсь у самотнє минуле,
Мимо обіймів потрапив колись мимохідь.
Є там для мене хоч щось, гей, скажи-но, зозуле!
Скрипне пружинами й довго-предовго мовчить…
