|
Як, часом, ми буваєм необачні,
І ходимо лиш по чужих серцях.
Та вже й самим стає від того лячно,
Лишать позаду трупи у ногах.
Як, часом, ми буваємо жорстокі,
Не шкода потруїть усіх і вся.
Й очима споглядаємо ми збоку,
Глибокі, та криваві небеса.
Як, часом, ми буваємо байдужі,
Чинити іншим біль не боїмось.
І від людей лишаєм лиш калюжі,
А каятись у цім не спішимось.
Як, часом, ми буваєм інстинктивні,
Живем законом стада злих тварюк.
Хворієм на хвороби обструктивні,
Що десь в душі ховаються, у брук.
Як, часом, ми буваємо дурними,
Забули про кохання цілину.
Живем лише бажаннями палкими,
І пристрастю, здобуть на ніч одну,
Оту "любов" - нечесну і фальшиву,
Що вигадали люди вік тому.
Таку до болю, жаль, несправедливу,
Що схожа на заразную чуму.
Як, часом, ми буваємо наївні,
Йдемо до оманли́вої мети.
Та, справжнє щастя, звісно, безсумнівно,
Це жити і кохання віднайти.
Товариші! Подібні всі ми разом,
Та більшість хибні цілі обира.
І тільки справжнім є дороговказом,
Любов - ота шалена, неземна.
Не треба нам посад, грошей і влади,
Кар'єра - тільки наслідок і фальш.
Не знайдеш в мегаполісі відради,
Лиш тільки сірий і чужий асфальт.
Бо істинна мета життя - кохання,
Воно лиш може щастя принести.
Воно - єдина пристрасть і бажання,
Що може несподівано прийти.
Воно лише залишиться назавжди,
Разом з тобою, наче вірний друг.
Як, часом, ми не помічаєм правди,
Бо маємо усі страшний недуг:
Хворіємо усі разом на розум,
Живемо ноосферним поняттям,
Це стало узагальненим психозом,
І стало вже давно людським буттям.
Живем отак, існуючи, снуємо,
І це вже епідемія. Це - рак!
Одне одного тільки лиш цькуємо,
Нарощуєм духовності ми брак.
З численними пухлинами суспільства,
Подекуди, безжурно сміючись,
Живемо й потопаємо в насильстві,
За місце те під сонцем лиш б'ючись.
Немає слів і мови, тільки лячно,
Від смутних тих реалій гіркоти,
Як, часом, ми буваєм необачні,
Чужі ми миєм рани в кислоті.
І люди - вже не люди. Лиш бидлота!
Тварюки, що рефлексами живуть.
По ранках лиш лежали б коло плота,
Опісля вечорів, як вина п'ють.
Та ще надія в серденьку палає,
Ще невмируще в нім стиха горить,
Неначе вона точно добре знає,
Оте усе, що зараз так болить.
Вона вселяє в душу сильну віру,
Нічого не скінчилось, аж ніяк.
Й іще існують десь між нас не звірі,
А справжні Люди, наче нам маяк.
Без тих чинів, омани злота й влади,
Із множиною первісних думок,
Що діють людства нашого заради,
А не лише само́любства клубок.
Вони відродять швидко рід людини,
І воскресять чесноти вічні враз.
Як, часом, ми буваємо дурними,
Не бачачи нікого, окрім нас...
ID:
621319
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 15.11.2015 20:12:13
© дата внесення змiн: 15.11.2015 20:12:13
автор: Іванна Западенська
Вкажіть причину вашої скарги
|
