Ми б могли жити з тобою там де є море,
Ми б з тобою літати навчились, після сотні падінь
Треба жити там де є море, мій дорогий, треба жити,
Тримати один одному руки, коли неможливо іти
Хочеться плакати, сильно залити сльозами море,
Я думаю, що солоне воно, саме від них,
Треба вбирати у себе всі його синьо-холодні відтінки,
А воно горесті наші позабирає собі.
Ти ще хорониш минуле, вже сотий схід сонця підряд,
Ти приходиш додому з мертвим тілом минулого кожного ранку,
Відпусти його, відпусти його,
Ти ж бачиш, як небо торкає твоїх долонь,
Огортає тебе, дивиться в твоє нутро
Відпусти його з небом, бо в неба є свої плани на нього,
Воно ж пам'ятаєш писало драми Шекспіру
Рятувало тебе від горя, замість тебе лило дощі.
Відпусти його, відпусти.
А вітер сьогодні західний, скоро осінь, пізніше сніг,
Треба моря напитися, щоб було про що згадувати,
Щоб було кому розповідати про світ
У який ми маєм потрапити,
Засинаючи в теплих обіймах тиші і рук тобі таких дорогих.
Так віриться, знаєш, віриться багато і лиш у Бога,
Він єдиний хто правду говорить завжди,
Він каже, що треба жити там де є море, любий недавній друже.
А я вірю у Нього, бо з Ним можем море з собой понести.
