В її очах мій рай,
Де так чудово як ніколи,
Там само вито гарний край,
В якому серце щастя ловить.
Там мрія все немов живе,
Обмеження вона не має,
І серце трепетно товче,
Немов у ній воно згорає.
Палає пристрастю буття,
Красу її у всім вбачає,
Чарівні очі, що без дна,
В яких я просто заблукаю.
І проживу там все життя,
Я просто так її кохаю,
Життя без неї, не життя,
Це лиш самотність що страждає.
Та хочеться лиш погляд той,
Як мед пустити насолоду,
Я дякую безмежно їй,
За ту небесну гарну вроду.
І те що було, є в мені,
Що так навіє прохолоду,
Нажаль зустрінемося в сні,
Де спогади живуть й сьогодні.
І кожну мить вона одна,
Тендітна квітка, неповторна…
За нею в крик рине душа,
Що щастя в долі вірно просить.
І вкотре спуститься сльоза,
Що зі щоки наниз зірвалась,
Жорстокість почуттів щодня,
У морі сліз все захлиналось.
Та лиш побачити її,
В очах я рай усе вбачаю,
Кохаю сильно кожні дні,
Її мені не вистачає.
А.А. Отченко
це захоплення, яке переходить у хворобу. Я, просто знаю напевне, кохання там де є взаємність, а все інше патологія.Воно все пройде(знаю по собі) просто потрібен час і все будете згадувати як сон
дякую...
