Всі її весни течуть бурхливо, мов води гірських рік,
і за кожною з них є великий біль і один чоловік.
А поки вона від березнів аж до травнів вишукує свою зрілість,
мокра весняна земля їй дарує своє тепло і озиму прілість.
Перша зелена трава під пальцями пробуджує в ній чутливість.
Попри всю її систематичну апатію і сонливість,
коли замірявся лиш танути сніг, шаленіла вона,
розбавляючи радість кров'ю, доливаючи в кров вина.
І її кидало із крайнощів в крайнощі,так немилосердно її носило,
аж на скронях збиралися краплями поту жалюгідні залишки сили.
Це тоді вона плакала і читала, прикладалася ніби до подорожника до землі,
рятувалась від світу міцним чаєм у густій аж липкій світанковій імлі.
Вдаючи, що весна її без кінця, і що море в котре вона ввійде не має дна,
задихалась мов впіймана риба, коли раптом лишалась одна.
Врешті решт, відшумівши схили, із гірської стає рівнинною та ріка.
Не важливо якою вона могла би бути, бо вона вже така,
котру веснами повну від талих вод неможливо спинити,
котрій веснами бракне вселенського болю, щоб все пережити.
