Смерть принесла нам нове життя.
Навколо все сяяло, та я не бачив сонця. Навіть природи – і тієї не було! Лише білі стіни, а кімната, здавалось, не мала кінця й початку. Завжди я десь посередині.
Так дивно… Ти помер і більше не відчуваєш страху. Наче життя, що було твоїм ще декілька хвилин тому почало стиратись з пам’яті, де скопичувались нові спогади, ще не справжні.
На білих стінах з'являються екрани – а на них люди. Вони плачуть і думають про смерть, дивлячись на моє тіло.
Я там і тут.
Я там і тут…
Там...
І тут…
Картинки зникали і з'являлись знову, показуючи нові лиця. Ця втрата змусила думати їх про свою смерть. Вони плачуть, бо бояться й знають, що всіх чекає те ж саме… А поки, поки вони ще дихають, їм доведеться жити без мене – ось, що їх засмучує. Чи хтось плаче, бо думає про таке коротке, та все ж моє життя? Ні, і все тут. Всі ж бо знають, що мертвому вже однаково. Вони горюють через самотність.
Я ходив по землі і вважав, що жив, а через трохи моє тіло стало холодним і почало розкладатись. Серце зупинилось, і ось-ось перестане працювати мозок. Душа покинула тіло. Тепер мене там немає. Вони думають, що я прожив так мало, коли я все ще живий, тільки не з ними.
Відчуваю лиш спокій і навіть не здогадуюсь, чи маю тіло, бо ж сам бачив, як колишній Я лежить там зовсім холодний, змушуючи всіх плакати.
«Твоє тіло – це твоя душа», - каже мені голос. Ніжний та спокійний голос, що ховається десь в моїй свідомості і дає підказки.
Я не можу не дивитись на екран, якщо хтось про мене думає.
«Перестаньте. Зупиніться. Прошу! Зупиніться.»
Я не був примарою, бо відчував життя сильніше, ніж будь-коли. Екрани не встигали ховатись в білі стіни, як знову виникали переді мною, показуючи людей, що думають про мене… Думають про мене... Про мене.
Марення в голові та слабкість в ногах. Очі закриваються, а руки навпаки – розгорнуті, наче я збираюсь обійняти декількох людей одночасно. Підкоряючись силі тяжіння я падаю і лиш безмовний крик виривається з моїх уст. Ліжко з'явилось миттєво. Доля секунди – я відключився.
Прекрасний настрій. Знову відчуваю світло, але не бачу сонця. Очі скоро перестануть сприймати темні кольори. Мене оточують лиш пастельні тона.
Знову ці екрани.
Я побачив М. та на мить забув де знаходжусь.
«Моя мила та чарівна М., ти сумуєш… »
Вона переходить дорогу у світі, що вже не рідний мені, слухаючи в навушниках нашу пісню. Я бачу М. і чую ту ж саму пісню. А найголовніше – чую її думки.
З-за рогу на великій швидкості виїжджає машина, а водій, не справляючись з кермуванням, то міцно закриває очі, знаючи, що не може зупинити зіткнення, то відкриває їх в надії, що якась невидима сила зупинить це, бо він не може.
П'ять секунд. Тридцять секунд. Хвилина. Я кричу ось вже більше хвилини видираючи собі горло, бо безпомічний як ніколи. Кімнату охопила вібрація. Ще секунда – і картинка на екрані зупинилась як раз в той момент, коли я відкрив очі, знаючи, що десь там на Землі моя М. буде втрачена. Мої воплі зупинили сам час.
Ридав та гасив кулами в екран, що знущався та віддалявся, втискаючись в білу стіну.
Я сам загнав себе в рамки. Біжу прямо на стіну і не відчуваю болю.
Люди. Багато людей у світлому одязі різного віку.
«Допоможіть! Прошу. Моя М., вона в небезпеці! ДОПОМОЖІТЬ!»
Ці люди повертають голови та збентежено кліпають очима.
- Синку, не всім можна допомогти, - беручи мене за руку та відводячи далі, каже старий.
- Прошу, допоможіть мені! Вона помре!
- Якщо смерть існує…, - нерозбірливо пробурмотів старий, оглядаючись по сторонах.
- Вибачте, що?
- Синку, не всі можуть допомогти тим, кого люблять…
- Та чому ж ні? Я повинен її врятувати, ви не розумієте! В мене обмаль часу!
- Послухай мене! Ти ж зупинив, так? Зупинив події на екрані?.. – я киваю, - тоді ми маємо час. Лише обрані можуть ходити по Землі та бачити сонце.
- А ми хіба де?
- Та хто ж знає? Хіба ти бачив сонце, чи може, ліси й річки? Та тут спокійно, бо ми захищені.
- Від чого захищені?
- … І ніхто не знає, чи той спокій вічний, чи чекає нас ще щось.
- Як мені допомогти М.?
- Тут нема правил, але ти й не можеш робити все, що хочеш.
- Тобто?
- Ти тільки потрапив сюди, а вже хочеш назад, ось що!
- Невже ви не розумієте? Я просто хочу врятувати її. Я мертвий, я бачив людей, що оплакують мою смерть! Як я можу повернутись назад?
- Ніяк. Тому що ти завжди там.
- Щ-що? Чого ви все плутаєте?
- Іди поспи, синку. Уві сні приходять всі відповіді на питання.
Я побрів назад нічого не розуміючи. Голоси в голові кричали: «Він не гідний! Йому не можна! Він не заслуговує! Не можна! Не можна! Не заслужив! Не гідний. Не гідний… »
Як їх позбутись?
І ось знову свідомість затьмарюється, а тіло провалюється на ліжко, якого досі не було поруч. Я поринаю в сон.
Моя М. переходить дорогу, слухаючи в навушниках нашу пісню. З-за повороту на повній швидкості виїжджає машина. Я відчуваю своє тіло, що проривається крізь сон, і падаю… Падаю. Падаю… І не відчуваю, що приземлився, та сповільнена картина починає набирати швидкість.
«За мною, М.! Прошу! Сюди!»
Мої руки хапають її руку, і хоч вона не чує мого голосу, та точно щось відчуває. Машина проскочила повз.
Останній раз поглянув на її перелякане лице, що дивилось то на дорогу, то на свою ліву руку, яку я щойно тримав, і невидимі нитки тягнуть мене вгору.
Прокинувся від сну. Знову ці екрани.
«А може, пора з кимось познайомитись?» - видаю я, коли далекий голос в голові скандує, що я її таки врятував.
ID:
571747
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.04.2015 20:51:29
© дата внесення змiн: 08.05.2015 00:04:39
автор: Lily Grant
Вкажіть причину вашої скарги
|
Таке враження, що це відбувалося насправді. А, може, так і було? 
