Лина Костенко «Берестечко»
Часть 28
КЕМ РАНЬШЕ БЫЛ? И КЕМ ЖЕ СТАЛ Я НЫНЕ?
Когда профукать смог я жизнь свою?
Пусть белый сноп души да не остынет!
Его дожди печалей никогда пусть не сгноят!
А смог ли оправдать Судьбы надежду?
И от чего она разгневалась на нас?
Когда учился в школе я прилежно,
Был послан свыше знак, который вспомнил я сейчас.
Однажды все мы школяры гуляли,
И весело тогда вот было всем.
Но вихрь поднялся… Всё вокруг ломал он,
Годков тогда мне вроде было семь.
Нещадный ураган беду посеял,
Ломал он крыши, дуб он расщепил.
Меня вокруг костёла ветер трижды
Пронёс… И возле крыши возвратил.
Не понимали паны-иезуиты,
В уме поставив не одну свечу.
Один меня увидел знаменитым.
Сказал, что, повзрослев, я верно Польшу облечу!
ЧИТАЛ Я В ДЕТСТВЕ ПЛИНИЯ И ПЛАВТА,
Науку нежных слов Катум открыл.
И с юных лет открылась мне вся правда,
И по дороге к Истине я был!
И я восстал… ДУША СКАЗАЛА: «ХВАТИТ!
Край утопает в подлости и зле».
И начал я борьбу, с колен вставая,
НЕ РАДИ СЛАВЫ. РАДИ МИРА НА ЗЕМЛЕ!
Всё, что посеяно, то выросло прекрасно.
НЕ скосят нас ни плуг и ни коса.
Мы возрождаемся быстрей, чем всё ужасней.
И души лучших отправляем в небеса!
НЕ ОБЕСЧЕСТИЛ РОД. ЕСТЬ ПРОДОЛЖЕНЬЕ РОДА.
Я верю, будет сын достоин булавы…
Колдует ведьма. И на воск, на воду.
Снимает порчу с молодецкой головы.
Скорее прогони все тягости, все горести.
Воспоминанья адские, как будто весь в смоле.
Уйми скорее боль больной Богдана совести.
И вычеркни Гелену, что висит в петле.
МОЙ САМЫЙ СТРАШНЫЙ СОН… ОПЯТЬ ИДЁТ ГЕЛЕНА.
К груди я прижимаю тело изо льда.
НЕСЁТСЯ ВСКАЧЬ ОПЯТЬ ТОТ КОНЬ ЗЕЛЁНЫЙ,
ВОТ_ВОТ ТОТ КОНЬ НАСТИГНЕТ И МЕНЯ!
О, ЖИТИЕ МОЁ! ТЯНУТЬ ТЫ ДОЛЖЕН ЛЯМКУ.
Когда младенцем был, то рос в Олесском замке.
Теперь и мне конец. В покое жизнь оставит,
Когда тяжёлый крест на кладбище поставит.
Ведь была радость… А теперь – беда.
Томления больного человека.
И жизнь почти что вся уж мною прожита,
Точнее прожито уж половину века.
ОТ ЗАРОСЛЕЙ СОВСЕМ СПАСЕНЬЯ НЕТ.
Леса в лесах. А дальше, что такое?
Достали новые король и новенький Мехмет…
У нас одна беда сменяется другою!
С соседями не повезло конкретно.
Бог дал их нам, уверен, посмеявшись всласть!
Забрали только что… И вновь гнобят соседи,
И честь, достоинство у всех хотят отнять.
Всё обглодают, нам оставят кости
Владельцы расфуфыренных гербов.
Теперь у нас хозяйничают гости,
Нас превращают в скот. В своих рабов.
Соседи с юга – те криво-послушны,
Поможет снова нам с ордою Хан.
Готовы съесть на завтрак и на ужин,
Поймав, как дичь, как скот на свой аркан.
СОСЕД НА СЕВЕРЕ – ДИКАРЬ, БАНДИТ ВЕЛИКИЙ.
Прохвост дремучий. Любит не своё.
У греков раньше Янус был двуликий,
У них орёл двуглавый. Нас клюёт!
Готовы съесть оттуда и оттуда.
Гонцы прибудут… так приснилось мне.
А дьяк московский летом в шапке будет…
Точнее – в шапке и по пояс в бороде.
ПРИДЁТ БЫВАЛО, ЧЕСТИ УДОСТОЕН.
Такой себе рассейский гаспадин.
С фамилией Неплюев, Портамоин,
Старухин, Ехинеин, Бутурлин.
Хотят владеть они уже всем нашим миром.
Объединители … Таких лишь попусти!
Они сначала прирастут Сибирью.
Потом и всеми нами прирастут.
ЧЕГО-ТО ГЛЕЧИКИ ПРИСНИЛИСЬ МНЕ НА ПЛОТЕ,
И в небе дедушка. Ну прям Святой Илья.
И немец Страус лазит по болоту,
Из грязи в грязь вытаскивая короля…
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 28
О КИМ Я БУВ І КИМ ЗРОБИВСЯ НИНІ!
Куди подів життя своє одне?
Цей білий сніп душі,
який горить в людині,
його ж ніякий вітер не задме!
Чи я не справдив сподівання Долі,
що так вона розгнівалась?
Однак,
коли я вчився у латинській школі,
був знак мені, і дуже дивний знак.
Ми всі гуляли, вийшли на подвір'я,
школярики, ну, років, може, сім,
і раптом — вихор, я і сам не вірю,
та не могло ж привидітися всім! —
здійнявся вихор, засліпивши вічі,
зривав покрівлі, дуба розщепив, —
обніс мене довкруж костьолу тричі
й поставив там, ізвідки й підхопив.
Отці-ієзуїти хитали головою.
Шептали і молились, і ставили свічу.
А одному привидівся я навіть з булавою,
що я, мовляв, як виросту, то й Польщу облечу.
ЧИТАВ Я ЗМАЛКУ ПЛІНІЯ І ПЛАВТА.
Науку ніжних слів явив мені Катулл.
Ще з юних літ мені відкрилась правда,
а вже пізніше підійшла впритул.
І повстав. Душа спитала — доки?!
Втопили край у підлості і злі.
І я сказав: чужинці, дайте спокій.
Не сійте зради на моїй землі.
Уже і так насіяно. Вродило.
Вже не бере ні плуг, ані коса.
А ми ще є. І то найбільше диво,
що цей народ іще раз воскреса.
Я РІД СВІЙ НЕ ПОНИЗИВ.
І НЕ УРВАВ Я РОДУ.
Хотів, щоб син був гідний моєї булави.
А відьма все ворожить. На віск. На жар. На воду.
Все щось мені вишіптує то з рук, то з голови.
Ох, вишепчи мені не старощі, не болесті.
Пекельні мої спогади, кипиш як у смолі.
Ох, вишепчи мені мій біль з моєї совісті!
І вишепчи Гелену під брамою в петлі…
НАЙБІЛЬШ БОЮСЬ, КОЛИ У СНАХ
МЕНІ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ГЕЛЕНА.
І я тулю те тіло крижане.
І КІНЬ ТОЙ МЧИТЬ.
ТОЙ САМИЙ КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ
І КІНЬ ТОЙ МЧИТЬ…
КОЛИСЬ НАЗДОЖЕНЕ…
ЖИТТЯ — ТО Є ЖИТТЯ, ТЯГНУТИ МУСИШ ЛЯМКУ.
Коли я був дитя, я ріс в Олеськім замку.
Тепер мені кінець. Життя мене скасує.
Руйновище фортець найбільш мені пасує.
А там, а там, а там! Такі були простори.
Ліси були як храм. Фотелі як престоли.
І загадки свічад, і мури, і вікно.
І ще ні зрад, ні втрат. І радощів без ліку.
Давно і дивно. Дивно, як давно.
Ще тільки вчора, а уже піввіку.
МЕДОВІ ПУЩІ, ЛИПОВИЙ НАМЕТ.
Ліси в лісах, і що там за лісами?
У цих новий король.
У тих новий Мехмет.
А в нас біда та сама і та сама.
Не пощастило нашому народу.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все — і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
Ми вже мов корінь для чужої брості.
чужинських понаклепано гербів.
Тепер у нас господарями гості,
вони людей тут мають за рабів.
Сусіди з півдня теж кривоприсяжні,
З ордою прийде помагати хан, —
з них має всяк сириці десять сажнів,
щоб тут же й людність брати на аркан.
Сусід північний, хижий і великий.
Дрімучий злидень, любить не своє.
Колись у греків Янус був дволикий.
А в цих орел двоглавий. Заклює.
Оце таке — якщо не там, то звідтам.
Гінці прибудуть — снились лебеді.
Московський дяк знімає шапку літом
чи так і ходить в шапці й бороді?
БУЛО, ПРИЇДЕ, ОД ЦАРЯ ВДОСТОЄН,
все до Москви схиляє на поклін.
А прізвища! Неплюєв. Портомоїн.
Старухин. Єхинєєв. Бутурлін.
Та все усіх об'єднують, та з миром.
Ці об'єднають, тільки попусти.
То їхня слава приросла Сибіром,
а це вже нами хоче прирости.
ЧОГОСЬ ПРИСНИЛИСЬ ГЛЕЧИКИ НА ПЛОТІ
І дід у небі, як святий Ілля.
І німець Страус ходить по болоті,
видзьобує із ряски короля…
ID:
574838
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 16.04.2015 15:08:33
© дата внесення змiн: 16.04.2015 15:08:33
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|